Православна Церква в національному і державотворчому житті України

Мартишин Д. С.,
доктор теології, кандидат наук з богослов’я, доцент,
завідувач кафедри українознавства, православ’я та теології
Міжрегіональної Академії управління персоналом

Постановка стратегічної мети розвитку Української держави в напрямку демократизації усіх сторін життя громадян надзвичайно актуалізує проблематику взаємодії держави та Церкви, виводить науковців на принципово новий рівень осмислення ролі релігії у житті суспільства [12]. Серед вітчизняних вчених, які досліджують проблеми взаємодії держави і Церкви в теоретичному та прикладному плані, найбільш відомі: А. Аржаковський, В. Алексєєв, М. Байрак, В. Бліхар, В. Бондаренко, В. Бурега, О. Бучма, В. Воронін, М. Гетьманчук, Д. Гордієнко, Я. Грицак, В. Єленський, С. Здіорук, А. Зінченко, Ю. Кальниш, І. Козловський, А. Колодний, Ю. Корнійчук, Т. Котлярова, В. Лубський, М. Маринович, Ф. Медвідь, Р. Небожук, О. Недавня, С. Онищук, П. Павленко, В. Петренко, І. Преловська, Ю. Решетніков, О. Саган, Л. Филипович, Г. Христокін, В. Хромець, М. Черенков, Ю. Чорноморець, В. Шевченко, О. Шуба, П. Яроцький.

Нaйвaгомiший внecок у розробку історичного дослідження формування ідеології національного будівництва України здiйcнeно такими вченими, як Б. Андрусишин, Ю. Бондар, І. Варзар, М. Денисенко, В. Петренко, В. Петрик, С. Плохій, В. Потієнко, В. Сергійчук, А. Смирнов, П. Толочко, М. Тимошик, В. Уляновський. Особливості українського державотворення, культури історії та релігії описані у працях М. Грушевського, Д. Донцова, Ю. Липи, О. Лотоцького, В. Липинського, М. Міхновського, В. Яніва.

Варфоломій Патріарх

Вивчаючи сутність християнської теології, діалогу Церкви та держави у контексті соціального вчення Християнських Церков України, варто звернутися до наукових розробок таких церковних ієрархів та богословів: патріарха Варфоломія I (Архондоніса), патріарха Філарета (Денисенка), митрополита Володимира (Сабодана), митрополита Онуфрія (Березовського), митрополита Епіфанія (Думенка), митрополита Макарія (Малетича), митрополита Іларіона (Алфєєва), митрополита Олександра (Драбинки), митрополита Димитрія (Рудюка), митрополита Філарета (Вахромєєва), митрополита Антонія (Паканича), митрополита Мішеля (Ляроша), митрополита Мефодія (Кудрякова), верховного архієпископа, кардинала Любомира (Гузара), верховного архієпископа Святослава (Шевчука), митрополита Бориса (Гудзяка), архієпископа Ігоря (Ісіченка), єпископа Віктора (Бедя), єпископа Гавриїла (Кризини), архімандрита Кирила (Говоруна), протоієрея Миколая Забуги, протоієрея Олександра Трофимлюка, протоієрея Георгія Коваленка, протоієрея Андрія Дудченка, протоієрея Юрія Мицика, протоієрея Віталія Клоса, священика Павла Бочкова, священика Іоанна Сидора.

Вивчаючи взаємодію держави та церкви, варто говорити про те, що сьогодні у діалозі влади і релігійних лідерів має бути не домінування, не диктат державної влади та керманичів політичних сил, а рівноправне партнерство, толерантність, довіра, взаємоповага і консенсус влади и релігійних громад у руслі відродження та духовного розвитку України. «Іншими словами, займає позицію доброзичливого нейтралітету і вона не лише високо цінує соціальне служіння Церкви і поважає її історичну роль в становленні і розвитку нації, але і усвідомлює роль релігії в моральному і культурному вдосконаленні суспільства», – наголошує Ю. Кальниш [7, с. 47]. Вочевидь, що релігійна свобода в Україні є головною цінністю сучасного демократичного суспільства і саме цьому українська держава має залишитися багатоконфесійною державою.

Слід наголосити, що розвинені країни Європи будують своє життя на підвалинах діалогу суспільства, влади й релігії. Відомо, що християнські цінності (насамперед, найвища цінність релігії – людина, яка створена за образом і подобою Бога, соборність, солідарність, милосердя, любов, єдність) сприяють активізації та поширенню різноманітних форм діалогу Церкви й суспільства, що значною мірою сприяє стабільності розвитку держави та зростанню процесів демократії.

Епіфаній (Думенко)

В контексті кардинальних суспільних змін та в умовах багатогранних процесів глобалізації зростає вага всебічної діяльності Православних Церков в Україні у формуванні богословських відповідей на виклики сучасного світу. Особливо це виявляється в час війни, суспільно-політичних трансформацій, економічних перетворень та пошуку духовних ідей розвитку країни, коли безумовно, зростає роль релігійно-морального й духовного чинника в гуманітарній сфері.

Розвиток життя Українського Православ’я безпосередньо впливає на формування суспільної думки, зміцнення держави, формування внутрішнього світу особистості, розвиток громадянського суспільства та духовну культуру України. Слушно зауважує А. Колодний: «Діючі на наших теренах релігійні спільноти мають працювати на вибудову незалежної Української держави, на наше національне відродження. Релігія не має тягнути людину у світ темного середньовіччя, до втечі зі світу: вона покликана сприяти духовному становленню особистості… Свобода буття релігії і віросповідань має знайти реальне втілення та і правове забезпечення. В демократичній державі немає місця поділу на бажані і небажані» [18, с. 530-531]. Ю. Кальниш вважає, що перспективним напрямом розвитку державно-церковного партнерства в Україні може стати «запровадження ліберально-симбіотичної моделі, яка передбачає укладення угод між державними органами і установами та релігійними організаціями на місцевому і галузевому рівні» [7, с. 47].

Виходячи із соціальної доктрини християнства, можна говорити, про існування трьох основних сфер життєдіяльності людини, у яких Церква тісно співпрацює з державою та громадянським суспільством: духовна, політична та соціальна (економічна). Отже, духовна сфера – це богослов’я, наукові теорії, філософські концепції, творчість, мистецтво, культура, психологічні установки, життєвий духовний досвід людини, всебічні релігійні традиції світу тощо. В ході духовної взаємодії церква та держава цілеспрямовано формують через механізми соціалізації такі духовні ціннісні особистості, які б найбільшою мірою відповідали реаліям людського буття.

Зазначимо, що політична сфера  – це відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням політичних інтересів віруючої людини, реалізацією її свободи, шляхом богословського осмислення сучасної політики та участі християн в різного роду політичних партіях, громадських об’єднаннях, рухах та асоціаціях. Саме цей інтерес є домінуючим і таким, що визначає політичний образ будь-якої організації, її відношення до існуючої держави. В ході політичної взаємодії Церква й демократична держава забезпечують пріоритет політичних прав і свобод особистості в повсякденному буденному житті людства.

Соціальна сфера – це царина задоволення соціальних та економічних потреб, свобод людини (родина, професіональний колектив, соціальна справедливість, праця, охорона здоров’я, соціальний захист, соціальна політика). В ході соціальної взаємодії Церква та держава розбудовують такий рівень соціальних відносин, який би найбільшою мірою стимулював подальший духовний, соціальний, політичний та демократичний розвиток держави, суспільства, світу.

Роль Церкви в державотворенні

Слід зазначити, на цей час Вселенське Православ’я включає в себе 15 автокефальних Помісних Церков [10, с. 232 – 233]:

1. Константинопольська Православна Церква (Туреччина та значна частина світової православної діаспори);

2. Олександрійська Православна Церква (Єгипет та деякі країни Африки);

3. Антіохійська Православна Церква (Сирія, Ліван);

4. Єрусалимська Православна Церква (Палестина);

5. Руська православна церква (до канонічної території якої належить Українська Православна Церква (УПЦ) та Церкви країн колишнього СРСР – Молдовська Православна Церква, Білоруська Православна Церква);

6. Грузинська Православна Церква;

7. Сербська Православна Церква (до канонічної території якої належать Церкви колишньої Югославії);

8. Румунська Православна Церква;

9. Болгарська Православна Церква;

10. Кіпрська Православна Церква;

11. Елладська Православна Церква (Греція);

12. Албанська Православна Церква;

13. Польська Автокефальна Православна Церква;

14. Православна Церква Чеських земель і Словаччини;

15. Православна Церква України (ПЦУ).

Кожна з цих Церков має повну самостійність у своєму управлінні, розвитку, але тим не менш це не перешкоджає єдності світового Вселенського Православ’я, яке, згідно християнської теології, є єдиним у Христі та вірі в Нього усіх християн. Слід наголосити, що існують також й автономні Церкви, які не мають повної церковної незалежності. До них належать: Синайська Автономна Православна Церква, Японська Автономна Православна Церква, Критська Автономна Православна Церква, Фінська Автономна Православна Церква, Естонська Автономна Православна Церква, Китайська Автономна Православна Церква. Варто відзначити, що існує і Православна Церква в Америці (1970 р.), яку на сучасному етапі розвитку світового Православ’я не визнає Вселенський Патріарх [10, с. 233 – 234].

Зазначимо, що розвиваються й самоуправні Церкви у складі автокефальних Православних Церков. Наприклад, до Руської Православної Церкви належать: Українська Православна Церква (з широкими правами самоуправління), Латвійська Православна Церква, Молдовська Православна Церква, Естонська Православна Церква, Руська Православна Церква Закордоном. У свою чергу до Константинопольської Православної Церкви належать: Українські Православні Церкви в Канаді й США, Західноєвропейський екзархат російських парафій та ін. У складі Сербської Православної Церкви знаходиться Охридська архієпископія (Македонія). Румунська Православна Церква опікується Бессарабською митрополією (Молдова) [10, с. 233 – 234].

Гавриїл (Кризина)

До Об’єднавчого собору Православних Церков України (15 грудня 2018 р.) до Українських Православних Церков належали: Українська Православна Церква (УПЦ) з Предстоятелем – Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм (Березовським); Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) з Предстоятелем – Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси–України Філаретом (Денисенком); Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) з Предстоятелем – Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Макарієм (Малетичем); Українська Автокефальна Православна Церква (оновлена) (УАПЦ) (о) на чолі з архієпископом Харківським та Полтавським Ігорем (Ісіченком).

Нагадаємо, що частина Українських Православних Церков: Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) – патріарх Філарет (Денисенко) і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) – митрополит Макарій (Малетич), пройшовши довгий шлях подолання розколу з ініціативи Української держави та Патріарха Константинопольського Варфоломія (Архондоніса) 15 грудня 2018 року створили нову самостійну Православну Церкву України (ПЦУ). Зазначимо, що це рішення про об’єднання підтримали і два архієрея з Української Православної Церкви (УПЦ) – митрополит Симеон (Шостацький) і митрополит Олександр (Драбинко) [14].

6 січня 2019 року Православна Церква України отримала від Вселенського Престолу Томос (грамоту) про автокефалію, а 3 лютого 2019 року у Святій Софії Київській відбулася інтронізація Предстоятеля ПЦУ, Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія (Думенка) [6, с. 210 – 211].

Мстислав (Скрипник)

Відомо, що Українське Православ’я [6; 11; 12; 14; 16] століттями допомагало українському народу вистояти у часи нелегких історичних випробувань, духовно та ідейно зміцнюючи Українську державу. Єпископ Гавриїл (Кризина) розмірковує: «Вочевидь, що церковна історія України – велична, могутня і вічна! Витоптували нашу рідну церковну землю підковами полчища Золотої Орди, та не витоптали. Вбивали церковну громаду православних ієрархів, богословів, релігійних мислителів, філософів, вирізали твоїх синів, викрадали твоїх дочок турки-яничари, та не вирізали, не викрали, не вбили, не знищили. Випалювало вогнем і мечем військо цариці Катерини, та не випалило. У жорстокій боротьбі з російським імперіалізмом народилась і живе наша молода Православна Церква України. На кожному кроці долаючи опір ворогів, вона просувається вперед, до незалежної й вільної богословської думки сьогодення, церковного життя та глобальної місії проголошення Слова Божого у світі» [3].

У контексті суспільно-політичних змін Української держави та в умовах багатогранних процесів глобалізації зростає значення служіння Православних Церков в Україні у формуванні державотворчих ідей [12]. Особливо це виявляється під час трансформацій української політики, боротьби за свободу і справжню європейську інтеграцію українського суспільства. Переконані, що отримання Томосу є важливим кроком на шляху зміцнення Української Церкви і Української держави, оскільки історія Православ’я нерозривно пов'язана з Україною. Вочевидь, що українське суспільство, маючи єдину Помісну Православну Церкву, зможе збудувати і сильну, потужну, модерну, європейську незалежну демократичну державу [1]. На думку багатьох науковців, отримання Україною Томосу, є свідченням встановлення не лише історичної справедливості, але й укріпленням релігійного плюралізму, справжньої свободи та християнської соборності.

Димитрій (Ярема)

Особливістю релігійної етики, передусім християнської, є турбота про «вище», коли людина власні обов’язки сприймає об’єднавчим принципом або духовним ідеалом, який визначає її життя. У нашому контексті йдеться про християнські цінності Християнських Церков України (УПЦ, ПЦУ, УГКЦ) та Української Православної Церкви за кордоном, яка сформувалася на початку ХХ століття за рахунок кількох хвиль емігрантів з різних частин України, в основному на теренах США і Канади (Українська Православна Церква в США, Українська Православна Церква в Канаді). Священик Павло Бочков нагадує, що у 1900 році греко-католиками було побудовано перший храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира у м. Вінніпег (провінція Манітоба, Канада) [2, с. 60].

Пізніше, саме сто років тому українці, рятуючись від безбожної влади, гонінь, смерті, переслідувань, прибули до Канади та США [4, с. 131 – 174; 16]. Інтегруючись в іншу суспільну й політичну реальність, греко-католики та православні українці не втратили своєї віри, ідентичності, мови та історії. Більше того, вони збагатили свій духовний, релігійний досвід надбанням інших одкровень американської культури, а відтак розвинули і межі самої християнської місії.

Історичний дискурс свідчить, що ієрархи, духовенство і вірні УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) опинилися в таборах для переміщених осіб у повоєнних Німеччині, Австрії, Великобританії та інших країнах Західної Європи (1945–1953) [6, с. 129; 16]. Внаслідок розколу цієї церкви в серпні 1947 року у місті Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), яка проголосила своє походження від УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Митрополит Никанор (Абрамович) очолював УАПЦ у Західній Європі до 1969 року. Після його смерті УАПЦ в Західній Європі, а також УПЦ в США після митрополита Іоана Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник) [16; 19]. Таким чином відбулося об’єднання православних українців за межами УРСР. Українська Греко-Православна Церква в Канаді (УГПЦ) у 1924–1947 роках була очолювана митрополитом Іоаном Теодоровичем, потім митрополитом Мстиславом (Скрипником) і з 1951 року митрополитом Вінніпегу і всієї Канади Іларіоном (Огієнком) (1882–1972). Важливо зазначити, що канонічне визнання і євхаристійне єднання УГПЦ із Вселенським Константинопольським Патріархатом відбулося ще у 1990 році [2, с. 63; 16].

Осмислюючи національні традиції та вітчизняний досвід розбудови системи державного управління, варто зазначити, що науковці мають пізнати український світ діаспори, зрозуміти, яким чином американські та канадські українці створили себе, зберегли в собі оптимізм, пасіонарність творення Церкви, релігійних громад, демократії, не втрачаючи української національної ідеї. Вже кілька «хвиль» переселенців з України розбудовують соціальний та духовний організм американської цивілізації, долаючи безліч мовних, соціальних та інших труднощів, негараздів, але не втрачаючи своєї віри. Особливо це є цінним для Українського Православ’я у нелегкі часи політичного протистояння, коли християни не лише борються за власну єдину, цілісну, консолідовану, незалежну соборну державу, але й за унікальну, живу, вільну Православну Церкву на своїй рідній землі, насправді незалежну від політичних махінацій, передвиборчої колотнечі, ідеологічних оборудок та імперських уявлень про світ.

Володимир (Романюк)

Історія Православної Церкви в Україні свідчить про те, що Православ’я, яке приніс на нашу землю святий апостол Андрій Первозванний, вже понад тисячу років освячує всебічне буття багатостраждального, але волелюбного українського народу [13]. Українська земля, просвічена проповіддю святого апостола, отримала не лише святе Євангеліє, православну віру, але й частину первозванства, священну місію свідчити про Христа усьому світу, по різних континентах. Незважаючи на сиву давнину історії Церкви, церковні традиції реально впливають на життєдіяльність усього народу, чим викликають великий інтерес науковців до церковної проблематики та релігійних уявлень як складника суспільно-політичного життя України й світу.

Наведемо як приклад життя святого апостола Андрія. Інтерпретація його подорожі до Києва, запеклі баталії науковців, істориків, політологів, філософів, культурологів задають вектори певної дискусії [13]. Наприклад, осмислення апостольського життя і благословення апостолом Андрієм київських гір (тобто української церкви, культури, народу, землі, держави, влади, нації) – формує певний духовний образ української національної ідеї. Саме сьогодні українці, як ніколи, уявляють себе християнською громадою, народом Божим, обраним Богом для здійснення особливої духовної і навіть політичної місії у світі.

Не вдаючись до історичної розвідки, суперечки істориків про реальну історичну подорож святого апостола Андрія і його перебування у Києві, православні християни українського православ’я сприймають місію та життя святого Андрія як певний духовний дороговказ. Для багатьох життя апостола Андрія – це фундамент духовної ідеї Києва як другого Єрусалима [15, с. 237]. Акцентуючи увагу на самобутній й унікальній історії Українського Православ’я, єпископ Віктор Бедь пише: «У своїх спогадах святитель Іоанн Златоустий (бл. 347 – 407 рр.), архієпископ Константинопольський, один із трьох вселенських святителів, у кінці ІV ст. писав, що у скіфів (прабатьків українців) їхньою рідною мовою написані богослужбові книги, зокрема і святе Євангеліє. В історії Вселенської Православної Церкви також зазначено, що скіфські єпископи, ченці та богослови брали найактивнішу участь у роботі перших семи Вселенських соборів (325–787 рр.). У тексті давнього літопису «Паннонське житіє» (кін. Х – поч. ХІ ст.) згадується про те, що під час подорожі по Хазарії та Південній Русі (бл. 850– 860 рр.) рівноапостольний Кирило (Костянтин філософ) бачив і читав святе Євангеліє руською (давньоукраїнською) мовою, що було написано руськими (давньоукраїнськими) літерами та абеткою (середина ІХ ст.)» [9, с. 4 –5].

Філарет (Денисенко) Почесний Патріарх

Неважко помітити, що історичний шлях Українського Православ’я – це не лише прагнення українського народу до церковної незалежності, духовної свободи, релігійної творчості, яскраво вираженої національної ідентичності, а й відкрита політична боротьба священства, науковців, літераторів, письменників, художників і, насамкінець, ідейно-національний визвольний рух усього українського суспільства проти імперського середньовічного сприйняття історії, сутності та самого життя Православної Церкви [12, с. 226 – 227].

Варто поділити історію Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) на три періоди. Перший період – від служіння митрополита Василя Липківського та заснування УАПЦ у 20-х роках XX століття і до її ліквідації радянською владою у другій половині 30-х років. Другий період – від регенерації УАПЦ 1942 року митрополита Полікарпа (Сикорського) під керівництвом Польської Автокефальної Православної Церкви до вигнання УАПЦ за межі України Червоною армією наприкінці Другої світової війни. Третій період – починається з падіння комуністичного режиму в СРСР, відродження автокефального руху в незалежній Українській державі та проголошення автокефалії Вселенським Патріархатом 6 січня 2019 року [12, с. 227]. Важливо зазначити, що після кожного історичного етапу свого відродження, УАПЦ залишала досить велику церковну спільноту, яка формувалася в численні юрисдикції, що діяли головним чином на території Західної Європи, Америки, Канади та Австралії [16].

Зауважимо, що навіть через пам’ятні дати, церковні свята, житія святих створюється певна духовна картина світу, яка надихає людей на певні досягнення в державі, культурі, історії і навіть у геополітиці. Тобто, християни є свідками того, що церковне життя має матеріальну силу, оскільки реально впливає на життя сучасних людей, визначає їхні духовні уявлення, прагнення, цінності та вчинки. Таким чином, церковне життя, окрім суто молитви, богослужіння, читання святого письма, вивчення теологічної думки світу, містить в собі також соціальні вектори розвитку суспільства [13].

Мефодій (Кудряков)

Отже, з точки зору державного управління, мова йде не про спокусливий, небезпечний, незрозумілий шлях перетворення духовної ідеї на суто політичну ідеологію войовничого й радикального націоналізму, а про особливу й унікальну місію Українського Православ’я у державному будівництві, культурі, комунікації й науці [12]. Православ’я закликає всю християнську спільноту не захоплюватися природними, географічними та етнічними відмінностями життя різних народів, а пам’ятати про Христа і Євангеліє.

Науковці вирізняють «чотири найбільш узагальнені архетипи: тоталітарний (в якому превалює традиція, єдина надособистісна норма); авторитарний (в якому функції традиції перебирає на себе воля вождя, а сила й енергія соціального інтелекту спрямовуються на реалізацію цієї волі); ліберальний (в якому домінують гуманістичні цінності свободи особистості) та демократичний (інтегральний, в якому всі попередні поєднуються на якісно новому рівні)» [17, с. 33]. З огляду на особливості ціннісної системи багатьох церковних парафій (авторитаризм, радикалізм, ізоляціонізм, фанатизм), варто говорити про якісно новий рівень розбудови життя церковних громад у парадигмі демократії і цінності свободи кожної людини.

Церква вчить, що пізнання свободи, яку людині дає Бог, занурення у теологію християнства роблять людину вільною і від політичної маніпуляції і від релігійного радикалізму. Про це розмірковує митрополит Димитрій (Рудюк): «Власне саме богослов’я робить людину вільною, вільною, тому що, коли людина дійсно із Богом, вона займається богомислієм, вона пізнає правду й Істину, Якою є Бог, і стає вільною. Така людина пізнає Бога і Бог робить цю людину вільною». На думку митрополита, на противагу хибним уявленням про політику, державу, управління «ми можемо розвивати богослов’я, богомисліє і тоді ми будемо вільними. Чому ж іще є такі терміни, як козацьке бароко, мазепинське бароко? Тому що козацтво, наприклад, це був вільний люд. Барокове богомисліє продукувало вільнодумну українську козацьку еліту, що здатна була творити вільний світ довкола себе. На зміну, як тільки справжнє козацтво було знищено імператрицею Катериною II, прийшли казачки-раби» [5]. Так ось, щоби не навернутися до правління тоталітарних режимів, духовного рабства, втрати української державності, демократії, авторитетний церковний ієрарх закликає вивчати власну історію, християнську теологію та єднатися навколо духовних цінностей християнства.

Макарій (Малетич)

Осмислюючи стиль державно-управлінської діяльності, вплив на нього зовнішніх і внутрішніх чинників, вивчаючи історію держави і права, шлях України до демократії, треба розглянути історичну ґенезу сучасного Українського Православ’я [6; 12; 14; 16]. Диякон Микола Денисенко зауважує, що «багато провідних ідеологів Українського Православ’я були водночас патріотами, які прагнули укласти вигідні союзи з державою» [4, с. 271]. У лютому 1989 року виник Ініціативний комітет відродження УАПЦ силами громадських діячів, митців, письменників, науковців, радянських дисидентів, правозахисників, студентів. Хіротонія ієрархів УАПЦ відбулася весною 1990 року. З метою проголошення київського патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський православний церковний собор (5–6 червня 1990 р.) [12, с. 229]. Першим патріархом Київським і всієї України на цьому соборі заочно було обрано митрополита Мстислава (Скрипника) (1990–1993) [19]. Диякон Микола Денисенко пише: «Обрання Мстислава патріархом було вшануванням тих десятиліть, які він присвятив розбудові Української Церкви, й символізувало прийняття Церквою величезної спадщини, надбаної його трудами» [4, с. 207]. Восени 1990 року митрополит Мстислав (Скрипник) приїхав до Києва, де відбулася його інтронізація у соборі Святої Софії. УАПЦ 1989 року завершила культурно-історичний та політичний процес перенесення ідеї української церковної автокефалії з США та Канади, знову до Києва [12, с. 230].

Важливою подією у 1990 році стало перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату на Українську Православну Церкву, яка і сьогодні знаходиться у канонічній єдності з Московським Патріархатом. Предстоятель УПЦ, митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) почав віддано та жертовно працювати над питаннями відродження Українського Православ’я, власної церковної ідентичності, розширення автономії УПЦ в нових політичних умовах і викликів сьогодення [6, с. 206 – 210]. У жовтні 1990 року Патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ (Рідігер) дарував самостійність і незалежність в управлінні Українській Православній Церкві. Свідченням цього стала відповідна грамота, яку отримав митрополит Київський і всієї України Філарет [12, с. 230].

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, скликаний митрополитом Київським і всієї України Філаретом у Києво-Печерській Лаврі Помісний собор УПЦ 1–3 листопада 1991 року, ухвалив рішення про автокефалію і звернувся з офіційним проханням затвердити незалежність Української Православної Церкви [12, с. 230]. Але Архієрейський собор РПЦ у березні-квітні 1992 року проігнорував рішення Помісного собору УПЦ 1991 року [6, с. 208]. Можна зробити припущення, що саме за намагання розбудови власної моделі українського церковного буття починається дискредитація митрополита Київського і всієї України Філарета російськими ЗМІ та певними церковними ієрархами Росії. У травні 1992 року у Харкові Собор єпископів УПЦ відсторонив від управління Церквою митрополита Філарета і обрав нового Предстоятеля митрополита Ростовського і Новочеркаського РПЦ Володимира (Сабодана).

Димитрій (Рудюк)

З цього моменту починається національний та державницький шлях Української Православної Церкви Київського патріархату як певної частини Помісної Церкви українського народу. У результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого собору 25–26 червня 1992 року патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату після об’єднання багатьох парафій УПЦ КП і УАПЦ [6, с. 203 – 204].

Варто зазначити, що після смерті в США патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) у Києві виникає чергове церковне роз’єднання. Частина незгодних єпископів, кліриків і мирян оголосили про утворення окремої УАПЦ. 7 вересня 1993 року Другий помісний собор УАПЦ обрав Димитрія (Ярему) на патріарха Київського і всієї України [20]. 14 жовтня 1993 року в церкві Спаса на Берестові відбулася його інтронізація. За час свого патріаршества Димитрій (Ярема) здобув великий авторитет безкомпромісною суспільною позицією церковного ієрарха, захистом державницьких інтересів, національної культури, мови та історії [12, с. 231]. Патріарх невтомно працював як талановитий проповідник, християнський богослов, релігійний мислитель і мистецтвознавець. Після смерті Димитрія (Яреми) на Помісному соборі УАПЦ у Києві 14–15 вересня 2000 року Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви було обрано митрополита Мефодія (Кудрякова) [12, с. 231]. З червня 2015 року УАПЦ очолює митрополит Макарій (Малетич) [6, с. 202 – 203].

Повертаючись до історії УПЦ КП 90-х років, зазначимо, що 21–24 жовтня 1993 року було скликано Всеукраїнський православний церковний собор УПЦ КП на якому відбулося обрання патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка). Після смерті патріарха Володимира (Романюка) Всеукраїнський православний церковний собор 20–22 жовтня 1995 року обрав патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка) [12, с. 231].

Отже, з 1995 року відбувається інтенсивне утвердження Українського Православ’я та державницьких ідей демократичної України. Митрополит Димитрій (Рудюк) зауважує: «І ось тут ми можемо провести першу історичну ретроспективу. Згадуючи, з чого почалось утвердження Помісної нашої Церкви в Україні, Київського Патріархату, то побачимо, що очоливши Церкву, святійший патріарх Філарет почав перекладати Біблію українською мовою. І саме в цьому вбачається, що ми наче продовжуємо жити в епоху українського борокового богомислія, і звичайно поява Священого Писання дає можливість далі розвивати богослов’я, власне богомислія, тобто далі працювати над текстами Священного Писання, які є основою цього богослов’я» [5].

Ідея створення автокефальної Православної Церкви України має глибоке історичне, культурологічне й богословське коріння. Осмислення значущості цієї визначальної духовної ідеї та визначення шляхів її практичної реалізації впродовж усієї багатостраждальної історії нашої держави вирізнялося розмаїттям богословських, політичних та культурологічних думок щодо ролі Українського Православ’я в житті українського суспільства [1; 11; 12]. З точки зору державного розвитку, певної політичної ідеології, вочевидь, що єдина національна, державна Церква необхідна насамперед для підтримання міцності, сили та авторитету самої держави. При цьому паралельно виникає небезпека, що політична влада, державні керманичі будуть підтримувати лише одну Церкву (релігійну громаду, організацію), тобто стояти на позиції певної релігійної упередженості.

Онуфрій (Березовський)

Сьогодні, по суті і науковці розглядають кілька принципово важливих точок зору, які торкаються церковного й державного будівництва [1; 12]. Перший полягає в ідеї доцільності все ж таки мати єдину автокефальну, національну Церкву (УАПЦ, ПЦУ), оскільки в теорії наявність такого інституту дозволяє запобігати глибокому суспільному розколу. Але на практиці, навіть сьогодні українське суспільство спостерігає релігійне протистояння, ворожнечу, ієрархічну боротьбу УПЦ, УПЦ КП почесного патріарха Філарета та ПЦУ. Як відомо, частина українського суспільства давно вже поділена на дві конфронтуючі церковні громади УПЦ та ПЦУ (УПЦ КП, УАПЦ). Прихильників єдності з Московським Патріархатом, з одного боку, та українських парафій, які спілкуються з Константинопольським Патріархатом, з другого. На нашу думку, лише наявність моделі релігійного плюралізму України, традиційних українських прагнень народу до волі, свободи, усамітнення, толерантність, демократія, відкритість дозволяють утримувати цілісність Української держави.

Що до другої точки зору, якої додержуються певні політики, державні керманичі, науковці, то у даному разі йдеться про повне відокремлення Церкви від держави, а держави від церкви, яка саме у цей час вельми актуальна у середовищі секулярної інтелігенції Заходу [1]. На нашу думку, обидві точки зору мають право на існування і є цілком актуальними для України. Особливо там, де існують глибокі реальні суспільні конфлікти і протиріччя на ґрунті історії, культури, мови та релігійної традиції. Отже, у дусі соціального й політичного реалізму державна політика має базуватися на духовній культурі суспільства, яку плекає насамперед християнство, а точніше – усі Християнські Церкви України [11; 12].

На нашу думку, розвиток соціальної доктрини Православних Церков України безпосередньо впливає на формування суспільної думки, внутрішнього світу особистості, розвиток громадянського суспільства та духовну культуру країни [12]. Наголосимо, що на сьогодні провідну та визначальну роль у вирішенні болісних питань життя Вселенського Православ’я і України безперечно відіграє Константинопольська Православна Церква (Вселенський, Константинопольський Патріархат), яка намагається вирішити усі спірні питання церковного сучасного життя. Більшість православних релігійних громад світу, згідно із давньою історичною й канонічною традицією Православної Церкви, визнають та поважають статус Вселенського Патріарха як першого за честю серед православних патріархів та предстоятелів автокефальних Православних Церков.

Епіфаній (Думенко)

Для здійснення аналітично-методичної наукової роботи проблематики діалогу, відносин та взаємодії між державними органами та православними релігійними організаціями, узагальнення існуючого кращого досвіду різних країн та вироблення рекомендацій з цього питання Українська держава в особі Президента України Петра Порошенка уклала Угоду [21] про співробітництво та взаємодію між Україною та Вселенським патріархатом (в особі Його Всесвятості Архієпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського патріарха Варфоломія).

Слід зазначити, що на даному етапі становлення та розвитку місії Православної Церкви у світі широка громадська діяльність Православ’я на міжнародному рівні пов’язана з діяльністю святого і Великого собору Православної Церкви, який відбувся на Криті у 2016 році. У своїх документах, зверненнях та духовних настановах собор наполягає на розробленні нової моделі активної соціальної діяльності Православної Церкви у світі, закликаючи православну спільноту вийти з соціального гетто, фундаменталізму, ізоляції на широкі простори громадсько-політичного життя сучасного суспільства.

Цілком справедливо наголошує архімандрит Кирило (Говорун): «Загальноправославний собор має вищий авторитет, і лише собор має право артикулювати, що є Православ’ям, що є Церквою» [8, с. 106]. Велика кількість церковних ієрархів із усіх куточків світу взяла участь у цьому святому і Великому соборі, засвідчивши, що «Православна Церква втілює свою єдність і соборність «у соборі». Соборність пронизує її організацію та спосіб прийняття рішень, визначає її шлях. Православні автокефальні Церкви не є федерацією Церков, але єдиною святою соборною і апостольською Церквою. Кожна Помісна Церква, оскільки вона подає євхаристію, є місцевою присутністю і проявом єдиної святої соборної і апостольської Церкви» [8, с. 106].

Отже, зазначимо наступне.

Розглядаючи історію Православ’я у світі, варто наголосити, що християнській традиції притаманний богословський універсалізм, об’єднання, любов, єдність у Христі. Наприклад, все найкраще, що є в західній та східній християнській традиції, зберігає в собі Українське Православ’я. Саме цим християнський, церковний патріотизм відрізняється від войовничого, радикального націоналізму. У сучасній науці поняття «нація» застосовується в двох значеннях – як етнічна спільність і як сукупність громадян однієї держави. Взаємовідносини Церкви і нації мають розглядатися в контексті як першого, так і другого значення цього слова. Позитивні аспекти церковного життя України збагачують духовний досвід сучасної людини.

Переконані, що для державного управління центральним було й залишається питання духовної єдності українського народу. Неважко помітити, що сьогодні загрозливими були і є для українського суспільства не лише проблеми війни, національної безпеки, формування національної ідеї, економічні аспекти розвитку держави, а насамперед питання духовної цілісності, міцності та духовного єднання українського народу.

Важливо, щоб поки що різні церковні інституції: Українська Православна Церква (УПЦ) – митрополит Онуфрій (Березовський) і Православна Церква України (ПЦУ) – митрополит Епіфаній (Думенко), які з різних канонічних, історичних, політичних, культурологічних та геополітичних причин поки що не знайшли повного порозуміння та єдності, свідчили перед сучасним світом про духовні цінності християнства, утверджували теологічні засади розвитку науки, освіти, культури, працювали разом на благо української демократичної держави та суспільства. Вочевидь, що нині питання української автокефалії, церковної єдності Українського Православ’я, цілісності Української держави, міжконфесійний мир, релігійне порозуміння мають надто духовну та соціальну гостроту.

 

Література:

  1. Байрак М. В. Етноконфесійний чинник у формуванні української політичної нації: політологічний аналіз : Дис... канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. В. Байрак. Київ, 2004. С. 88-92.
  2. Бочков П. В. История возникновения Украинской Православной Церкви Канады – от раскола к каноническому православию. Научный вестник Арктики. 2017. № 2. С. 60 – 65.
  3. Гавриїл (Кризина), єпископ. «Церковна історія України — велична, могутня і вічна». Міжрегіональна Академія управління персоналом: веб-сайт. URL: http://maup.com.ua/ua/navchannya-u-maup/centri-ta-kursi/duhovno-prosvitnicki-centr/statti/cerkovna-istoriya-ukraini.html.
  4. Денисенко Микола. Православна Церква в Україні: Століття розділень. Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2019. 376 с.
  5. Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський. Доповідь на II щорічних Християнських постових читаннях у Львівській православній богословській академії. URL: http://gradleva.com/?info=1408 (дата звернення: 10. 10. 2018).
  6. Історія Української Православної Церкви / Дмитро Гордієнко, Віталій Клос, Юрій Мицик, Ірина Преловська; худож.-оформлювач М. С. Мендор. Харків : Фоліо, 2019. 244 с.
  7. Кальниш Ю. Г. Перспективи розвитку державно-церковних відносин в Україні (соціальне партнерство). Українська держава і Церква: філософські, теологічні та практичні аспекти співпраці в інтересах людини: Матеріали наук.-практ. конф., м. Київ, МАУП, 19 трав. 2016 р.  Київ : ДП «Вид. дім «Персонал», 2016. С. 46 – 48.
  8. Кирил (Говорун), архімандрит. Післямова. Святий Дух виявився професійнішим за професійних церковних бюрократів. Документи Святого і Великого Собору Православної Церкви. Київ : «Дух і Літера», 2016. С. 103 – 108.
  9. Коротка хронологія апостольського походження та розвитку Української Автокефальної Православної Церкви (до 95- річчя Соборного підтвердження відродження УАПЦ) Ужгород : Видавничий відділ КаУ, 2016. 28 с.
  10. Кризина Я. В., Мартишин Д. С. Вступ до православної теології: Посібник. – 2-ге вид., перероб. і допов. / Я. В. Кризина, Д. С. Мартишин. Київ : ДП «Вид. дім «Персонал», 2019. 296 с.
  11. Мартишин Д. С. Діалог Української Православної Церкви та суспільства у процесі політичних трансформацій України: монографія. Київ: ДП «Вид. Дім «Персонал», 2017. 272 с.
  12. Мартишин Д. С. Соціальна доктрина православної церкви в державотворчих процесах України: теоретико-методологічні засади : монографія. Київ : ДП «Вид. дім «Персонал», 2019. 514 с.
  13. Мартишин Діонісій, протоієрей. Духовна бесіда на свято апостола Андрія Первозванного. Міжрегіональна Академія управління персоналом: веб-сайт. URL: http://maup.com.ua/ua/navchannya-u-maup/centri-ta-kursi/duhovno-prosvitnicki-centr/pravoslav-svyata/duhovna-besida-na-svyato-apostola-andriya-pervozvannogo-13-grudnya.html.
  14. Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський. Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусій навколо канонічного статусу, богослужбової  мови та історії Української Церкви. Київ: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, ДУХ І ЛТЕРА, 2018. 684 с.
  15. Пасічник В. М. Формування державної політики національної безпеки України на засадах української національної ідеї : Монографія / Василь Миколайович Пасічник. Київ : ВАДНДУ, 2016. 300 с.
  16. Православна Церква України: шлях крізь віки. (Короткий історичний нарис). Православна Церква України : веб-сайт. URL: https://www.pomisna.info/uk/tserkva/istoriya/.
  17. Радченко О. В. Ціннісна система суспільства як механізм демократичного державотворення: монографія. Харків : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. 380 с.
  18. Релігія — світ — Україна. Колективна монографія в 3-х книгах за наук. ред. проф. А. Колодного і Л. Филипович. Книга III: Релігійні процеси в перспективі їх виявів // Українське релігієзнавство. Київ : УАР, 2012.  № 61. 271 с.
  19. Смирнов А. І. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч, 1930-1944 / Передм. Є. Сверстюка. – 2-е вид., доповнене. Київ : Смолоскип, 2009. 326 с.
  20. Спогади. Патріарх Димитрій (Ярема). Пастир, патріот, дослідник. Львів : Святогорець, 2011. 352 с.
  21. Угода про співробітництво та взаємодію між Україною та Вселенським Константинопольським Патріархатом. Офіційне інтернет-представництво Президента України : веб-сайт. URL: https://www.president.gov.ua/administration/ugoda-pro-spivrobitnictvo-ta-vzayemodiyu-mizh-ukrayinoyu-ta-482.
Поділитися посиланням: