Піти, щоб повернутись
22 Березня 2006 14:40
95 років минуло від тієї, здавалось би, майже забутої трагедії
12 березня 1911 року, в суботу, тринадцятирічний Андрійко Ющинський рано вранці вирушив з дому — і як у воду впав, усі пошуки виявилися марними. Йшов уже восьмий день після його зникнення, коли хлопчака зі столичного передмістя зовсім випадково знайшли такі ж, як він, дітлахи-перевесники. Але не поблизу рідної Андрійкові Підмостної Слобідки, а за шість верст від неї, у зовсім протилежній частині Києва: за Лук’янівкою, в одній з тамтешніх печер. Граючись неподалік, вони раптом побачили тіло, на якому не було живого місця; напівроздягнений, зі зв’язаними за спиною руками, обезкровлений, мертвий хлопчак був кимось викинутий, як падло. Сталося це напередодні єврейської пасхи…
Так розпочалася та давня й, здавалось, майже забута трагедія, яка, втім, викликала неабиякий розголос і сум’яття думок у тогочасному суспільстві; про так звану «справу Бейліса» ще довго говорили навіть за межами Російської імперії. Ще б пак: убито ні в чому не повинного християнського хлопчика, 47 колотих ран заподіяно злочинцем досвідченим та, очевидно, й не одним; малолітнього мученика знайшли на території цегельного заводу єврея Зайцева, а через чотири місяці заарештували Менахема Менделя Бейліса — 37-річного робітника на підприємстві свого одновірця, невдовзі звинуваченого у скоєнні ритуального вбивства.
Про історію цього жахливого злочину — та й не лише цього — йдеться у книзі «Убійство Андрюши Ющинскаго», репринтне видання якої нещодавно побачило світ у видавництві Міжрегіональної Академії управління персоналом. Автор книги — адвокат за фахом, колишній член Думи Г. Г. Замисловський, виступив обвинувачем проти Менахема Бейліса й виголосив звинувачувальну промову в Київському окружному суді 24 жовтня 1913 року. З-під його пера постає анатомія злочину, вчиненого проти дитини, яку жиди вбили в таємній синагозі, щоб наточити християнської крові для здійснення свого злочинного ритуалу. В кожному рядкові книги відчувається кваліфікований, неупереджений фаховий погляд на ту трагічну подію. І водночас — чітка громадянська позиція, непоступливість у переконанні, що то був зумисний антихристиянський злочин. Цього, вочевидь, не могли пробачити авторові сіоно-більшовики. Прийшовши до влади в 1917 році, вони закатували Г. Замисловського за те, що він переконливо довів причетність хасидського культу до цього бузувірського злочину, знищили й багатьох інших свідків цього ритуального вбивства, боячись, що обставини «справи Бейліса», ставши відомими, неодмінно викличуть гнів людський.
Книга одержала своє друге життя, стала своєрідним нагадуванням про небезпеку повторення чогось подібного в світі, де щодня зникають безвісти сотні, а то й тисячі дітей. Що сталося з ними, і чи не схожа їхня біда на трагедію Андрійка Ющинського?
Про це мимоволі — й вочевидь не тільки мені — думалося нещодавно на Лук’янівському цвинтарі, куди до могили світлої пам»яті невинно убієнного отрока прийшли ті, хто робить усе від них залежне, аби трагедія, що сталася 95 років тому, не канула у вічність, а проросла світлими весняними пагонами доброти й милосердя.
Згадати образ невинно убієнного великомученика-отрока прийшли того дня студенти Міжрегіональної Академії управління персоналом — юнаки й дівчата, не набагато старші за Андрійка, й солідні за віком викладачі та співробітники найбільшого в країні вищого навчального закладу, де, як сказав, поет, віра в Бога, віра в небеса гармонійно поєднана з вірою у розум.
З уст отця Валер’яна Головченка звучить молебень в пам’ять Андрійка Ющинського, а по його завершенні президент МАУП, голова Української Консервативної партії Георгій Щокін дарує священнослужителю щойно видану книгу, про яку ми стисло розповіли на початку цієї публікації.
А за хвилину, прикриваючи долонею полум’я свічі, щоб не згасла під поривами вітру, звертається до присутніх:
— Шановні брати і сестри, вдячний вам за те, що ви прийшли сьогодні, щоб разом пом’янути світлої пам’яті Андрійка. Гадаю, що й кожного з вас Бог помітив. Від імені президії Міжрегіональної Академії управління персоналом хочу висловити вдячність керівництву, викладачам і студентам Українському Військово-Козацькому інститутові імені Святослава Хороброго за те, що вони доглядають цю могилу. Бо з рідних у раба Божого Андрійка не залишилося нікого, всі вони були вбиті єврейськими більшовиками. Щоб правда про цю трагедію дійшла до сучасників, ми й видали книжку Г. Замисловського, який був учасником того давнього судового процесу і також був убитий 1917 року після настання більшовицької влади. Є відомості про те, що вбивці походили з любавичів. Це — хабадські хасиди, які й нині намагаються встановити свою владу. Як нащадки, як брати і сестри Андрійка, ми вже ніколи цього дозволити не можемо, бо чим це закінчується, — бачимо… Молімося за Андрійка, приїздімо на його могилу. Пам’ятаймо Андрія, згадуймо й уже ніколи не дозволимо чинитися такому беззаконню, такому кривавому свавіллю на нашій святій українській землі. З нами Бог!..
… Стежка до могили Андрійка Ющинського не загубилася серед високих цьогорічних снігів. Не заросте вона ні літом, ні восени, бо шефствують над нею студенти МАУП. І подумки вертаючись до слів Георгія Щокіна, думаєш, що не сам тепер у потойбічному світі Андрійко Ющинський, що, можливо, його невинна християнська душа вдячно дивиться з небес на чин щедрих серцем людей.
