Міжрегіональна Академія управління персоналом

-         Васю, у вересні на чемпіонаті світу в Баку ти залишився без олімпійської ліцензії. Переживав?

-         Звісно, було тяжко, але трагедії з цього не робив. Я налаштовувався здобути там медаль, але не вийшло. Та ця невдача загартувала мене. Зрозумів, що треба ще більше працювати, виправляти помилки.

-         Складно після поразки налаштуватися на наступну сутичку втішного раунду?

-         Так, адже попри всі старання всередині тебе все одно сидить розчарування – найціннішої медалі вже не буде. Виходиш на килим уже не з тим настроєм, не з тією зібраністю.

-         А тебе не пригнічують гучні титули суперників?

-         Навпаки, з іменитими спортсменами охочіше борюся. Перемога над олімпійським  чемпіоном принесе моральне піднесення і масу задоволення.

-         Яке європейське «золото» далося найтяжче?

-         Психологічно – перше. До Євро-2005 двічі був другим, раз – третім. Ніяк не міг виграти, і пішов поголос, мовляв, він – вічний призер. До чужих балачок мені байдуже, головне – що думаю я. Тому на такі випади ніяк не реагував, в одне вухо влетіло, в друге – вилетіло. Цьогорічний чемпіонат був складніший за жеребкуванням, довелося помірятися силами з сильними борцями ще до фіналу. До того ж додатковий тиск чинила олімпійська ліцензія. Усі чекали її від мене, і я мусив будь-що здобути цю путівку в Пекін-2008.

-         Хто з суперників чинив найзапекліший опір?

-         Росіянин Адам Батиров. Обидва періоди закінчилися нульовою нічиєю. Усе вирішував  клінч. Тут фішка була справедливою: раз мені випало брати захват, раз – йому. На відміну від мене, Адам своїм шансом не скористався – я вирвався і здобув переможний бал. У своїй перемозі в фінальній сутичці навіть не сумнівався. Впевненості додавали вже поборені мною серйозні суперники. Крім того, француза Дідьє Паіса я переміг і три роки тому в тому ж таки єврофіналі.

-         Часто переглядаєш відео своїх поєдинків і суперників?

-         Взагалі треба дивитися, але не часто це роблю – залежно від настрою. Записи усіх своїх сутичок не маю, купую їх на дисках – там професійні зйомки. У Німеччині живе  професор, у якого є всі відео чемпіонатів Європи, світу. Кажуть, можна замовити через інтернет. Через рік збираюся поїхати до друзів у Німеччину, тоді й думаю прикупити в нього диски зі своїми сутичками.

-         Як вважаєш, тобі щастить у житті?

-         Як на мене, на що людина запрограмує себе, те й отримає. Вважатимеш себе невдахою, так і буде. Думатимеш, що ти – щасливчик, і доля неодмінно усміхнеться. Я реаліст-оптиміст. От наприклад, у дитинстві завжди притримувався думки, що мені з жеребкуванням щастить. У принципі, так і було. А потім на чемпіонатах Європи у перших  сутичках почали попадатися росіяни, та я в них все одно вигравав. Проте вже засумнівався у своєму фарті – от тоді почав їм програвати. Нині знову переконаний, що мені щастить. Хоча жеребкування у фінському Тампере не можна назвати легким, та все ж головне – результат.

-         Мить тріумфу – це класно?

-         Так! У душі я дуже радію, але своїх емоцій не показую. Мабуть, це чимось і погано. Зараз уже можу рукою помахати, а раніше взагалі на людях дуже спокійно реагував на перемогу. Незручно? Ні, просто я такий стриманий і є, усе в собі тримаю – образи й радощі.

-         Як тобі віддячили за три європейські «золота»? Зараз борцям дарують квартири чи машини?

-         Це було колись. Щоправда, Ібрагіму Алдатову за титул чемпіона світу спонсор дав квартиру в Харкові. Сподіваюся, що мої житлові проблеми теж вирішать. Я маю спонсора – Андрій Селецький, він фінансує клуб ЦСКА, за який я виступаю. Тут мені платять хорошу зарплату.

-         Кому першому дзвониш після перемоги?

-         Нікому, не люблю вихвалятися – ось я став чемпіоном. Рідні дізнаються про це від моїх друзів. Ніхто за це не ображається на мене, бо в нас так заведено з самого початку.

-         Любиш ризикувати?

-         Швидше навпаки, в моєму житті все має бути чітко сплановано. Я по життю – стратег: люблю довго посидіти, детально обміркувати ту чи іншу ситуацію. До речі, охоче граю на комп’ютері в стратегію. Ця задумливість робить мене трохи повільним, але не на килимі.

-         А чи було коли-небудь бажання залишити спортзал назавжди?

-         І не раз! Але то все – дитячі витівки. Ігор Адамович був суворим з нами, прикрикнув - і я вже не хочу боротися. Минав тиждень – і я починав сумувати за тренуваннями. Але сам ніколи не повернувся б, аби мене не попросили. Тренер щоразу приходив до мами, переконував її, що мені треба повернутися. Мене ж довго вмовляти не доводилося, адже  самого уже тягнуло на килим.

-         Що тебе найбільше дратує в житті?

-         Мене дуже сильно виводять з себе усілякі дрібниці – хтось щось скаже не те, гляне не так. Однак не вважаю себе дратівливою особою. Якщо мені людина незнайома, то я просто  розвертаюся і йду геть. З друзями теж не сварюся через подібні речі – просто мене це всередині злить, але я краще промовчу. Найбільше дістається моєму першому тренеру Ігорю Адамовичу, який постійно зі мною. Коли «ганяю» вагу – не їм, не п’ю – стаю дуже дратівливим. Хтось щось поставить не так – я вже злюсь. Ігор Адамович хоче як краще – чайку принести чи ще щось, а мене його турбота так дратує, що я нагримаю на нього. На щастя, він не ображається, розуміє мій стан. Я ж тільки після змагань усвідомлюю свою провину і потім завжди вибачаюся.

-         Чи можна тебе примусити щось зробити?

-         Ні, навіть якщо знаю, що це піде мені на користь. Під чиїмсь тиском категорично не зроблю так, як кажуть. Що ж до тренувань, то виконую все необхідне.

-         Чи шкодуєш, що щось колись зробив не так?

-         Як життя склалося, значить, так і має бути. Не варто шкодувати за минулим. А те, що можна зробити краще, то над цим треба працювати саме сьогодні.

-         Після змагань скільки часу можеш дозволити собі взагалі не з’являтися у спортзалі?

-         Все залежить від самопочуття. От зараз мені вже хочеться побігати, порухатися, пограти в баскетбол, футбол. Килим же трохи набрид.

-         Як проводиш дозвілля?

-         За ліпшої нагоди стараюся виїхати за місто. Там, на природі, гуляю зі своїми двома маленькими собачками, насолоджуюся життям. У мене взагалі такого не буває, що зранку прокидаюся з поганим настроєм. Радість мені приносить усе – перемоги, тренування, мальовничі краєвиди...

-         А відпустка у чемпіонів є?

-         Близько тижня після змагань. Цей час я проводжу в рідному Калуші, ходжу з друзями в гори. Постійно хочу поїхати на море в Єгипет чи Туреччину, та ніколи не знаходжу на це час – мушу дотримуватися спортивного режиму.

-         Часто буваєш вдома?

-         Раз чи двічі в рік – частіше не виходить. Там у мене залишилися хороші друзі і сестра. Мама нині живе за кордоном. Востаннє бачилися з нею два роки тому – вона приїжджала на два тижні в Україну.

-         Ти народився в Калуші на Іванофранківщині, нині живеш в Києві. Яке з цих міст вважаєш рідним?

-         Я взагалі не люблю ділити речі – для мене все має бути рівним. У Калуші пройшло моє дитинство – я себе там дуже комфортно почуваю. А жити буду в Києві, тут мені більше подобається. Пробки? Коли я їду на тренування, їх уже немає. Та інколи, звісно, буває, що й застрягну. Проте спокійно до цього ставлюся, без нервів. Просто мені ніколи особливо поспішати не треба – я стараюся не обіцяти, що рівно о такій годині буду в пункті призначення.

-         І можеш на тренування запізнитися?

-         Ні, жодного разу не запізнювався, бо завжди виїжджаю завчасно. Навіть якщо через аварію й постою на мосту Патона, та в запасі маю час.

-         Яка країна тобі подобається найбільше?

-         У Франції гарно – ми були в Ніці, Монте-Карло, в Італії теж. Проте жив би тільки в Україні – через людський менталітет. Іноземці інші. От друзі, які живуть у Німеччині, розповідали, що там, якщо побачать у тебе нову машину, подзвонять у міліцію, щоб та  перевірила, звідки ти її взяв. Або викинеш цигарку з машини, то той, хто їхатиме позаду, запише номер твого авто, доповість – і ти потім заплатиш штраф.

-         Чи є в тебе кумири?

-         Немає і ніколи не було.

-         Ти – душа компанії?

-         Коли збираємося, то друзі справді гуртуються навколо мене. Та я не вирізняюся шаленою енергетикою, не кричу, не розважаю всіх. Я – спокійна людина.

-         Чи замислювався вже, чим будеш займатися після спортивної кар’єри?

-         Про це почав думати ще років у 22. Та й досі нічого конкретного не придумав. Однак  точно знаю, що не пропаду.