Пульсація інтелектуальних сенсів Церкви
Поза увагою православного суспільства тривалий час залишаються питання щодо формування та розвитку соціальної доктрини Православної Церкви і соціальної роботи християнства. Ця науково-богословська проблематика актуалізувалася останнім часом завдяки розвитку інформаційного суспільства і процесам глобалізації.
Інформаційний бум дезорієнтував частину християнського суспільства: коли християни підносять вище небес лише історію християнства, догматику, патрологію, літургійне богослов’я, аскетичні подвиги сивої минувшини Православ’я як недосяжний духовний ідеал духовного буття православного християнина. У багатьох випадках до соціального вчення Православної Церкви самі парафіяни ставляться, з одного боку, як до методичного забезпечення соціальної роботи з пенсіонерами і малозабезпеченими верствами населення, а з іншого, — нівелюючи значущість усього земного буття і активної творчості людської особистості, деякі християни лише політизують соціальне служіння християнина, навішуючи йому різноманітні ярлики псевдоцерковного буття, чи, навіть, єресі. З етичних міркувань ми не будемо наводити у цій статті усього того, що може затьмарити богословські виміри соціальної думки Православ’я.
Боротьба за соціальне вчення Церкви триває вже багато років. Тому у одухотвореному серці християнина проросла духовним цвітом духовна мрія покласти нев’янучі квіти до пантеону богословської слави релігійних мислителів і богословів, які займалися розвитком соціальної думки християнства.
Адже соціальна думка Церкви — це не просто пульсація інтелектуальних сенсів Церкви, що спонукають християнина до духовних розмислів і соціального діяння, а й згусток енергії учительного слова Христа, Церкви, святих отців, релігійних мислителів, науковців. Кожна думка християнина проростає словом Євангелія, пророчою силою, глибинними порухами духовного поступу апостолів і постійно мислячих богословів.
Відсутність соціальної думки Православної Церкви руйнує священну місію Православ’я, духовні зв’язки, комунікацію зі світом. Тож мусимо усвідомити, що християнин вже своєю причетністю до Церкви має взяти на себе тягар місійної справи і свідчення про Христа. Сьогодні коучі, психологи, блогери багато говорять про власну місію людської особистості, забуваючи, що головне — залишатися людиною любові, прощення і милосердя. В народі побутує думка, що Україна переможе, бо з нами Бог. В певних випадах — це хибна думка, оскільки Україна і людина переможуть зло, ворогів як видимих, так і невидимих, коли вони будуть постійно з Богом, коли Бог буде народжуватися кожний день у наших справах любові, поваги, толерантності, турботи, жертовності, відданості ідеалам гуманізму, демократії і християнської антропології.
Усвідомлюючи важливість вивчення соціальної думки Церкви у контексті святкування важливих церковних подій року, протоієрей Діонісій Мартишин, завідувач кафедри теології та християнської комунікації МАУП написав книгу «На шляху до Різдва: духовні роздуми про соціальне служіння Православної Церкви». Питання, які порушує свято Різдва Христового, далеко не нові. Упродовж своєї історії Православна Церква переживає соціальні й політичні випробування і шукає шляхи спасіння для християнського світу.
Ця книга — спроба проаналізувати сьогоднішню ситуацію з християнської і психологічної точки зору. Якою ж має бути православна віра сьогодення, що має робити віруюча людина і як жити в суспільстві з його викликами та суперечностями? Автор запрошує до розмірковувань про богослужіння Православної Церкви її свята, зокрема, у світлі радості свята Різдва Христового. Відзначаючи 20-річчя від дня заснування кафедри теології та християнської комунікації МАУП, духовно-просвітницький Центр імені Святих Апостолів і відоме київське видавництво «Ліра-К» видали нову книгу, яка доводить, що соціальне служіння Православної Церкви — це постійний творчий і багатовимірний рух Церкви, людини і суспільства до Бога.
З огляду на нерозривний зв’язок соціології релігії, філософії, політології та богослов’я спробуємо вивчити питання стосунків між Богом, людиною та світом в духовному розумінні внутрішнього світу людини. Предметом нашого дослідження стало храмове богослужіння, церковні свята, питання церковної історії та богослов’я. Розуміння буття Бога, духовного світу людини є ключовим питанням для сутнісного розуміння церковного свята Різдва Христового, оскільки воно визначає принципове ставлення людини, яка вірує, до всіх проблем сучасного життя та культури.
Свято Різдва Христового розглядається автором у раціональних та ірраціональних вимірах християнського літургійного богослов’я та соціального вчення Православної Церкви. Книга допомагає християнам торкнутися важливих етапів релігійного буття людства, ознайомитися із догматикою, аскетикою і соціальним служінням. Домінантою книги є філософсько-богословські розмисли крізь призму психології і соціальної думки. Ця невеличка книга народилася завдяки дотику до церковних святих грудня, які передують народженню Христа, і присвячена науковцям, освітянам та просвітникам України, які несуть у духовно-інтелектуальний простір вищі цінності інтелекту і духу.
Ця книга не має чітко визначеного жанру, вона написана у синтезі наукового, науково-популярного і публіцистичного стилю з елементами церковної гомілетики. Відомо, що свято Різдва Христового надихнув багатьох письменників, поетів, релігійних мислителів, живописців, кінорежисерів, скульпторів на увічнення образу народження Сина Божого в різних мистецьких жанрах.
Сподіваємося на доброзичливість майбутніх читачів, які зможуть вибачити автору певну фрагментарність у викладі деяких актуальних питань богослов’я Православної Церкви, історії, літургійного богослов’я і певні емоційні сплески викладання власної думки, суб’єктивний добір фотографій, поетів і богословів, голоси яких лунають у цій книзі не на повну потужність зі зрозумілих причин обмеження у форматі книги.
Зауважимо, що автор висловлює щиру подяку за підтримку цього видання Богданенкові Анатолію Івановичу, який останніми роками активно опікується питаннями християнської церковної місії, богословської науки і духовного просвітництва. Вивчення християнської історії, публікації з питань соціального вчення Церкви, популяризація християнської теології, збереження національної ідентичності, захист національної культури переконливо доводять, що існування сучасної цивілізації в умовах бездуховності призводить до виникнення ідеології тоталітаризму і масової ненависті до людства. Не має жодних ілюзій щодо могутності духовно-культурної і національної свідомості нашого народу. Науково осмислюючи неймовірно тяжку працю православного духовенства Українського Православ’я, національне пробудження Українських Церков (УПЦ, ПЦУ, УГКЦ) дослідник відкриває для себе невмирущу волю українського народу до свободи, нечуваний героїзм воїнів на усіх етапах історичного розвитку України і нескінченне релігійне прагнення нашого народу до соціальної справедливості і Правди Божої.
Проблема вивчення соціальної думки Українського Православ’я зумовлена, з одного боку, богословським розумінням інформаційних, історичних, політичних і соціальних процесів, а з іншого — адекватністю богословської рефлексії науковців на процеси глобалізації, геополітики, світової культури і основні політичні тенденції, від яких значною мірою, залежать певні форми священної місії Православної Церкви. Тобто існує одвічна філософська суперечність, котра вимагає пошуку засобів гармонізації богословської теорії і соціальної практики церковного життя.
Для конкретного історичного періоду Церкви важливим є виявлення домінанти в характері реальної земної взаємодії Церкви, держави, суспільства і людини, а саме: або виключно богословська теорія тяжіє над реальністю, або реальність превалює над богословським вченням Церкви.
Резюмуючи, доречно подивитися на богослужіння Православної Церкви, її соціальну місію і самі церковні свята, у межах яких формується простір духовного буття православного християнина, з позицій нових смислів сучасної культури, науки, політики, що вимагають свого богословського розкриття. Слід визнати той факт, що християнин сьогодення як носій особистісних цінностей нового інформаційного світу, тим не менш, вирізняється соціальною активністю, яка будується на християнському віровченні Церкви і соборності самого християнського життя.
Християнинові необхідно навчитися «працювати» зі старими церковними богословськими текстами і, одночасно, з концептами нової соціальної реальності, творчо і богословськи її переосмислюючи, орієнтуючись на пошуки нових шляхів втілення євангельських цінностей у сучасному світі. Для цього доцільно вийти з повсякденності своїх власних «застарілих» уявлень про політику, культуру, релігію, цінності та зробити крок на зустріч невідомому «новому», подолати, врешті-решт, духовний страх перед майбутнім. Водночас, варто пам’ятати, що відступ від християнина від власного віровчення Церкви, як відомо, призводить до утворення мозаїчності соціального й духовного простору людини, зростання труднощів духовно-релігійного світосприйняття. Але замість того, щоб боятися цього, слід вчитися її долати саме на богословському рівні, залучаючи соціальну доктрину християнства.
Духовно оцінюючи унікальність геополітичного становища Українського Православ’я, культуру, історію, складні політичні реалії і людський потенціал України, все очевиднішою постає, з одного боку, потенційна здатність Українських Церков до канонічної самостійності і культурного самовідтворення, а з іншого — певна зацікавленість потужних світових релігійних «гравців» у нав’язуванні таких сценаріїв і моделей зовнішньої вселенської місії Православ’я, які сприятимуть досягненню зовнішніх цілей у світовій геополітиці, але котрі не завжди відповідатимуть інтересам самих Українських Християнських Церков (УПЦ, ПЦУ, УГКЦ).
Реалізація таких культурних і геополітичних сценаріїв християнства глобального світу навряд чи виведе священну місію Українського Православ’я на траєкторію власного розвитку місійного свідчення Євангелія і розвиненого соціального служіння. Досвід становлення Помісних Християнських Церков довів, що орієнтація на власні історичні, культурні і національні шляхи розвитку церковного життя сприятиме більш ефективній реалізації інтересів конкретних релігійних громад і Церков. Тому з метою адаптації соціального вчення Українського Православ’я до умов життя сучасної людини глобального світу важливим завданням богословської науки є формування самодостатнього церковного парафіяльного життя, яке б, попри свою відкритість до реальних проблем світу, орієнтувалося на власні духовно-історичні шляхи розвитку Православної Церкви, її богослов’я, соціальну думку за умов збереження власних літургійних традицій, богослужбової мови, історії вшановування святих, ікон і місцевого храмового життя. За наявності соціального вчення Церкви як динамічної ціннісної духовної системи трансляції і передачі православної віри, духовних настанов, всебічного свідчення про Бога, справжньої християнської соборності, яка буде забезпечувати єдність Церкви, народу і держави, Українське Православ’я зможе стати активним учасником глобального християнського світу.
Духовно-просвітницький Центр імені Святих Апостолів