Міжрегіональна Академія управління персоналом

Питання релігії, теології, культури, духовних цінностей мають принципове значення, коли йдеться про основні духовні й культурні вектори розвитку сучасного глобального світу.  На жаль, люди часто наосліп обирають як зразок духовну культуру та цінності інших країн, забуваючи про власні духовні цінності християнства, що сформувалися у процесі діяльності десятків минулих поколінь. Упродовж кількох століть український народ перебував фактично між двома цивілізаціями — західною (католицизм) і східною (православ’я), між Європою і Азією, а тому вплив на розвиток української культури був багатовекторним і плюральним. І це необхідно не лише усвідомлювати, а й реально враховувати науковцям, релігійним діячам, політикам і лідерам громадянської думки, наполегливо відстоюючи право людини на свободу совісті, віросповідання, унікальність, творчість, неповторність і демократію.

Важливим чинником є й те, що протягом тривалого періоду українське православ’я перебувало у складній системі тоталітарних держав, внаслідок чого її місійна, наукова, культурна, просвітницька і соціальна політика не могли розвиватися вільно й самостійно, у багатьох випадках — без небажаного зовнішнього впливу авторитарної держави. І на сучасному етапі тоталітарне минуле через політичну й інформаційну маніпуляцію масовою свідомістю дається взнаки передусім у релігійній, духовно-моральній сфері і національній свідомості. Як наслідок, серйозною перепоною на шляху до формування активної соціальної місії Православної Церкви можна вважати відсутність нової теологічної християнської ідентичності, наявність значної кількості фальшивих секулярних цінностей і слабкість релігійних громад в суспільно-політичному житті.

Можна цілком погодитися з тими церковними ієрархами, релігійними мислителями, вченими, які стверджують, що деградація суспільства і держави починається з духовно-морального занепаду, культурного песимізму, а не з причини економічних негараздів чи політичного розладу. Виклики сучасного глобального світу як об’єктивні, незворотні негативні явища геополітики, медицини, інформаційних технологій, ціннісних зсувів у свідомості сучасної цивілізації вимагають християнської відповіді. На нашу думку, єдиним комплексним шляхом до забезпечення цілісності пізнання світу є конструктивний діалог між релігією і наукою. При цьому слід пам’ятати, що в ідеалі практично неможливо досягти ідеальної моделі порозуміння світських і церковних науковців, оскільки перед вченими постає найскладніша мозаїка релігійних цінностей, теологічних парадигм, культур, прагнень, інтересів, мотивації і психологічних установок. Отже, християнському світу необхідно навчитися жити у мирі і злагоді з усіма, не втрачаючи, однак, особистої релігійної унікальності.

Справжній екуменізм, конструктивний діалог релігій досягається  передовсім, ґрунтуючись на  цінуванні власної історії, розвитку релігійної традиції, збагаченні богословської думки і власному зміцненні теологічної науки. Радіймо, що у наш час активізується співробітництво між світськими освітніми та церковними закладами у науково-дослідному напрямі (історія, етика, педагогіка, державне управління, релігієзнавство, право, педагогіка, психологія) з метою духовно-морального розвитку молодої генерації і кожного члена суспільства у світі релігії, культури, історії і національних традицій.

Українські вчені Анатолій Богданенко і Денис Мартишин  (протоієрей Діонісій) — автори невеликого видання «Богослов’я історії: міждисциплінарний синтез сучасної науки» наголошують на тому, що духовні цінності українського народу, місія українського православ’я мають вагоме значення у формуванні стратегії прогресивного розвитку Української держави і суспільства в умовах викликів сучасного світу. У своїх наукових розвідках вони розвивають християнську теологію як комплексну наукову дисципліну в синтезі церковної історії, есхатології, соціальної філософії, психології, релігієзнавства, державного управління і соціології.

На думку авторів, історичне життя Християнської Церкви можна визначити як таємниче місце культурно-історичного діалогу на рівні Бог — Церква — християнин — сучасний світ, а саме християнство — як  історію і культуру цілих епох, народів і цивілізацій. Саме тому богослов’я історії  є певною умовною методологічною основою історичного, культурного і навіть педагогічного процесу пізнання світу. Адже історик Церкви, богослов і дослідник постійно знайомлять з пам’ятними подіями, історичними постатями і яскравими особистостями в історії християнства.

Історія Церкви вимагає розроблення гармонійних відносин Церкви, держави, людини і суспільства в синтезі культури і мистецтва, науки і освіти, філософії і теології, злагодженості  у духовних і матеріальних прагненнях людства, де актуалізується духовний вектор епохи розвитку людини в гармонії з Богом. На нашу думку, християнська теологія здатна виходити за межі кожного історичного періоду, цілої історичної епохи і відкривати для людства нові ціннісні, мотиваційні і духовно-моральні світи.

Педагогічна мета Християнської Церкви — виховати духовну особистість, здатну вільно жити і творити у Божому світі та Всесвіті, не порушуючи духовних законів буття. Це стимулює розвиток богослов’я історії у синтезі історичних традицій і теологічних інновацій соціального вчення християнства, в умовах діалогу науки, науковців, людей доброї волі, культури і філософії.

Автори запропонували системний підхід до богослов’я історії на структурному і практичному рівнях, а також розробили модель богослов’я  історії як науки, усвідомлюючи її перспективи у системі освітнього і теологічного процесу у ХХІ сторіччі та актуалізуючи нове розуміння церковної історії і теології у контексті духовно-морального і патріотичного виховання українського суспільства. Церковна історія стає джерелом просвітницької діяльності, освоєння культури, історичного досвіду для самореалізації особистості, становлення громадянського суспільства.

Аналізуючи історію протестантизму в США, автори переконують читачів у тому, що й Українські Церкви мають стати потужним інструментом соціокультурних перетворень, слугувати народу, громаді, допомагаючи людям відчути реальну причетність до історичного минулого і майбутнього глобального світу. Саме християнська філософія історії та есхатологія допомагають усвідомленню самобутності й унікальності минулого християнства у сьогоденні і майбутньому.

В освітньому просторі України християнська теологія розвивається крізь призму процесів державотворення, що актуалізує зацікавленість науковців до історії Церкви, політичних ідеологій і духовно-морального, патріотичного виховання молодого покоління. Важливо, що науковці-теологи наголошують про вічні цінності християнства і скороминущі ідеї сучасної політики. Саме про це говорить і всесвітньо відомий православний богослов архімандрит Кирило (Говорун): «Богослов’я та ідеологія інколи виглядають двійнятами. Причина в тому, що на початку модерної доби ідеологія виникла як паросток богослов’я. Від нього ідеологія успадкувала вірність невидимому і здатність захоплювати маси своїм вченням. Різниця ж полягає у тому, що для богослов’я невидимим є нестворений Бог, а для ідеології це світ ідей, породжених людським розумом. Богослов’я веде маси до Бога у вічності, а ідеологія — до тимчасових політичних і соціальних цілей». [Кирило (Говорун), архімандрит. Політичне православ’я: доктрина, що розділяє Церкву. Київ:  ДУХ І ЛІТЕРА, 2019. с. 19].

Отже, завдяки таким науковим розвідкам в освітньому і науковому процесі України актуалізується інноваційний напрям — здійснення теологічних розвідок і пошук духовних шляхів розвитку сучасного світу. При цьому кожен свідомий громадянин, а понад усе — серйозний дослідник релігії, історії, демократії — завжди зуміє розрізнити духовну ідею християнства і відверту політичну маніпуляцію, особливо, коли йдеться про українське православ’я, яке пережило століття боротьби за власну ідентичність, свободу, самостійність, унікальність проти колоніалізму і примусової асиміляції. Такі процеси найвиразніше відобразилися у складній історії України.

Місійна політика українського православ’я — це певна духовна ідея, що відображає і характеризує природне право, намагання православного народу України утвердити свою свободу, вільне релігійно-філософське мислення, самобутність церковних громад, богослужбову мову, зміцнює літургійні традиції, неповторність історичного і політичного світосприйняття. Якщо релігійна громада намагається досягти і задовольнити свої інтереси всупереч інтересам інших релігійних громад, захоплюючи чужі церковні споруди, завдаючи братам у вірі християнській якнайбільшої шкоди, це і буде релігійна ворожнеча і фанатизм. Отже, не потрібно плутати національні релігійні традиції з ненавистю і ворожнечею, що є абсолютно різними духовними сентенціями.

Справжня місійна концепція просвітництва християнства вільна від будь-яких домішок політичного протистояння, з його намаганнями довести зверхність «своєї» точки зору на світ, культуру і історію. Виникає справедливе запитання: тож, чи потрібно боятися присутності релігії у сучасній науці й освіті? Відповідь на це важливе питання має кожен науковець, який розуміє вагому роль релігії і теології як певної духовної платформи єднання природно споріднених віруючих душ і сердець християн, єднання Церкви, народу і людини.

Не вдаючись до конспірології, очевидно, що намагання політичних сил змінити, трансформувати сучасне суспільство проходить значно легше, якщо ці політичні сили переписують історію, головним чином, змінюючи свідомість більшості громадян цього суспільства, адже свідомість ґрунтується на релігійних переконаннях, вірі, утвердженнях, духовних ідеалах, інтересах. Отже, щоб «демонтувати» народ, перебудувати сучасне суспільство, потрібно знівелювати його релігію, дискредитувати Християнську Церкву, або взагалі позбавити суспільство його духовних ідеалів і власної історії.

Священик Павло Бочков, доктор богословських наук (Папський богословський факультет у Вроцлаві, Польща)