Міжрегіональна Академія управління персоналом

Протоієрей Діонісій Мартишин, доктор бого­слов’я, директор духовно-просвіт­ницького Центру імені Святих Апостолів, завідувач кафедри православної культури  та теології МАУП прийняв участь у роботі круглого столу «Роль християнства у житті українського народу».

протоієрейДіонісій Мартишин під час роботикруглого столу «Роль християнства у житті українського народу»

Музей «Будинок митрополита» Національного заповідника «Софія Київська» з нагоди відзначення 1025-річчя хрещення Київської Русі зібрав представників усіх Українських Церков, представників державної, міської влади, науковців та  істориків. Зокрема, участь у роботі круглого столу взяли: заступник Голови Київської міської державної адміністрації Корж Віктор Петрович, директор Департаменту культури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Зоріна Світлана Іванівна, духовні лідери різних християнських конфесій та мистецтвознавці, член-кореспондент Академії наук України Котляр Микола Федорович та духовні лідери християнських церков.

До уваги читачів та відвідувачів сайту подаємо виступ отця Діонісія Мартишина  на тему: «Українське Православ’я на шляху духовного єднання українського народу».

Корж Віктор Петрович, заступник Голови Київської міської державної адміністрації та протоієрей Діонісій Мартишин, доктор бого­слов’я, директор духовно-просвіт­ницького Центру імені Святих Апостолів, завідувач кафедри православної культури  та теології МАУП

Учасники та гості круглого столу «Роль християнства у житті українського народу»

Священство Української Православної Церкви

протоієрей Діонісій Мартишин у Музеї«Будинок митрополита» Національного заповідника «Софія Київська»

Протоієрей Діонісій Мартишин,
доцент Київської духовної академії
Української Православної Церкви

Українське Православ’я на шляху духовного єднання українського народу

«То чи будемо чекати на нового святого Володимира, який скине ідолів наших ілюзій і знову охрестить нас?»

Мирослав Маринович

Проблема визначення шляхів духовного єднання українського народу зумовлена, з одного боку, розумінням процесів державотворення, національної політики, геополітичних стратегій, а з іншого, — адекватністю богословської рефлексії на виклики сучасної цивілізації, від яких значною мірою залежить майбутня місія християнства у світі.

Ідея духовного єднання українського народу затребувана в суспільстві, «оскільки існує об’єктивна необхідність самопізнання народом самого себе, своєї сутності, а, відповідно, обґрунтування самоцінності та самозначимості   свого існування»[1]. Проте пошук шляхів духовної єдності ускладнюється тим фактом, що пострадянське суспільство перебуває у стані духовного зубожіння.

Тотальна всеохоплююча корупція, зневіра у суспільстві, втрата ціннісних орієнтирів буття, цинізм, відчай, внутрішня еміграція,[2] на наше глибоке переконання, відбуваються не лише через фінансову чи суто політичну кризу. Визначальною причиною рушійних суспільних, економічних та політичних змін у соціумі є цінності духовні. Соціально-економічні, політичні проблеми лише прискорюють та ускладнюють трансформаційні зміни в житті українського народу[3]. Тому  виклики, які сьогодні стоять перед українським суспільством та Українськими Церквами, з проникненням, чесно, відверто, з розумінням суті проблеми описав геній українського народу, пророк соціальної справедливості Тарас Григорович Шевченко:

«….заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала»[4].

Іншими словами, на сьогодні, Українському Православ’ю потрібно докласти чимало зусиль, щоб знову у серцях сучасників засвітилося світло релігійної віри та запалав вогонь християнської надії. Лише тоді можна буде говорити про якісні перетворення у політиці, економіці та справжню модернізацію в українському  соціумі.

Відтак загрозливими були і є сьогодні для української нації не лише швидкі темпи руйнації принципів верховенства закону, спотворення судової системи, обмеження свободи слова, зневаги до людської гідності, а перш за все, питання духовної цілісності, міцності та духовного єднання українського народу.

Для усього Українського Православ’я центральним було й залишається питання духовної єдності. За словом Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України Володимира: «Основним болем нашого серця і незціленою раною на тілі всієї Христової Церкви продовжує залишатися розкол в українському Православ'ї»[5].  Психологія розколу, провінційне, селянське мислення[6] деяких церковних ієрархів, політизація церковного життя, на основі якої політики вибудовують свої передвиборчі кампанії, обмежують найважливіше — здатність Христової Церкви  нести радісну новину оновлення буття у єдності з Живим Богом, а також впроваджувати реальну силу соціальної та духовної трансформації усього людства.

Питання богословського обґрунтування подолання розколу та практичні дії у площині духовної єдності українського народу стоять на порядку денному духовного життя кожного православного християнина. Як нам подолати політичні, національні, ментальні та культурні розбіжності? У чому єдність української нації? Наболіле запитання «Як нам знайти церковне порозуміння?» — не для того, щоб гратися у патріота, не для того, щоб звинуватити церковний народ у запроданстві Москві, чи у «автокефальній змові» на користь спецслужб інших держав, не для того щоб когось посадити у калюжу в Луганську, Донецьку чи у Львові та Івано-Франківську. Нині питання церковної єдності Українського Православ’я має надто духовну та соціальну гостроту.

Слід зазначити, що досліджуючи релігійну культуру тієї чи іншої країни, науковцям треба пам’ятати про факт існування багатьох регіональних та національних варіацій релігійної культури.

Вивчаючи церковну історію, психологію, культуру та ментальність українського народу, оцінюючи геополітичне положення України, враховуючи реальні прагнення церковних парафій до власної культурної та соціальної ідентичності, все очевиднішою постає  питання актуалізації особливостей та унікальностей Українського Православ’я.

Досвід парафіяльного буття показує, що тільки орієнтація на власні шляхи розвитку, становлення і утвердження Євангелія може бути ефективною і спрямованою на реалізацію загальної вселенської священної місії християнської Церкви. Тому з метою адаптації національних моделей катехізації, просвітництва, місіонерства до викликів сучасного світу важливим завданням є формування самодостатньої системи буття церковних громад, яка б, попри єдність з усіма Православними Церквами світу, попри універсальну відкритість до усіх націй та народів, орієнтувалася на власну історію, ментальність, культуру та богословську традицію.

«Українська богословська думка завжди концентрувала свою увагу на реальних проблемах людини, її стражданнях, прагненнях та інтересах. Доля конкретної людини є важливішою за питання кордонів імперії, геополітичних стратегій майбутнього світу. Державні, імперські інтереси завжди другорядні у порівнянні з питаннями християнської антропології. Людська особистість — найвища цінність в очах Божих. Життя людства — у полоні політичних спекуляцій, тоталітарна модель розвитку суспільства руйнує саму людину, створену за образом та подобою Божою. Підкорення волі вільної людини шляхом партійних чвар, державних суперечностей, ідеологічних протиріч, інформаційною маніпуляцією якомусь земному зовнішньому авторитету, національному чи імперському, мусить розглядатися християнином як порушення Богом установленого устрою. Сучасному православному християнинові важливо зруйнувати амбіційні імперські ідеологічні та вузьконаціональні шаблони сприйняття Православ’я»[7].

Богословська думка Українського Православ’я невід’ємна від сердечного пориву у світ невідомого, таємного, радісного та великого, що збагачує внутрішній світ людини. Формалізм, «буква закону», схоластика, мертві обрядові поняття — другорядні для православного християнина, у порівнянні з питаннями особистісного творчого пошуку Творця, зустрічі з Богом та радістю Євангельського Одкровення.

Ядром відтворення церковного парафіяльного буття є релігійна ідентичність, яка асоціюються з поняттям самобутності, духовної спадкоємності, наслідування традиції та усвідомлення  власної приналежності до єдності Вселенської Православної Церкви. Релігійна ідентичність може бути збережена тільки шляхом реалізації процесів відтворення цілісного релігійного життя. Православні християни, відтворюючи власну церковну самобутність, визначають сталість духовного мандрування всієї Церкви у історичному часі — із минулого в майбутнє, забезпечуючи цілісність духовного та матеріального життя християнства.

Проте слід зазначити, що визнання національної церковної самобутності вищою за універсальне значення християнства,  як правило, приводить до чергових церковних розколів та неконтрольованих автокефальних рухів, свідками яких ми є сьогодні. Незважаючи на високу стабільність релігійної ідентичності, «вона все ж таки є динамічною, постійно формується в ході взаємодії та активної побудови суспільної реальності»[8], впливаючи на ціннісно-смислову сферу політики, культури та економіки.

За умови духовної єдності українського народу, Україна зможе стати активним учасником світових культурних, політичних та економічних відносин. Але при цьому актуальну відповідь на запитання «Як об’єднатися Українським Церквам?» не треба шукати в політичній площині. Не можна не погодитися зі словами професора Мирослава Мариновича: «Треба нам усім усвідомити, чого ми хочемо, і не плутати релігію з політикою. Плутанина робить нас невдалими політиками і поганими християнами»[9].

І хоч би що там говорили, але за наявності розколу в Українському Православ’ї, браку церковної єдності та визначеної суспільної стратегії розвитку Українських Церков процес єднання українського народу, консолідація інтересів суспільства іде надто боляче і неоднозначно.

Духовна єдність українського народу неможлива без об’єднуючої духовної ідеї, єдиної стратегії духовного руху, єдиних цінностей, пріоритетів та спільної християнської тактики у відповідях на секулярні виклики часу.

Є духовний досвід єднання в Євхаристії, навколо духовних цінностей християнства, у захисті людської гідності й свободи людини від різних видів авторитаризму.

Сьогодні, на превеликий жаль, в українському суспільстві багато суперечностей. Усі християнські конфесії закликають до церковної єдності і водночас претендують на винятковість, унікальність своєї моделі церковного життя, свого власного духовного шляху, забуваючи, що соборність, церковна єдність без свободи у Дусі Святому і «розбіжності думок» (1 Кор. 11: 19) — неможливі.

У такому напрямку чи руслі суспільного обговорення болісних питань конфесійних відносин ми ніколи не дійдемо до порозуміння та злагоди. Єдиний дієвий шлях до повноцінного церковного життя — право самих церковних парафій на власні національні, культурні та історичні традиції, мову, особливості богослужіння, власні соціальні моделі взаємодії з державою й суспільством. Зовнішнє втручання у питання церковного устрою будь-якої конфесії — це крок до чергового розколу, ворожнечі та протистояння. На думку відомого українського історика Ярослава Грицака, є лише дві незмінні цінності — «власна ідентичність та власна безпека»[10].

Необхідно намітити реальні шляхи до церковного порозуміння та духовної єдності українського народу:

— проведення круглих столів, конференцій, зустрічей представників різних Українських Церков;

— обговорення загальних проблем парафіяльного буття різних конфесій та пошук виходу з них;

— обмін думками, стратегіями та концепціями розвитку церковного життя;

— впровадження в суспільне буття християнських цінностей та духовних ідей розвитку українського народу;

—  створення парафіяльного життя, яке б гармонійно поєднувало національні та універсальні цінності християнства;

—  утвердження соціального оптимізму церковних громад та розвиток просвітницьких інфраструктур церковних парафій;

—  розроблення та поглиблення вивчення соціального вчення Українських Церков.

Українські Церкви, які на сьогодні мають велику довіру українського народу, в майбутньому без реальних дій та рухів у напрямку утвердження Євангельської Істини, Правди Божої, без наближення один до одного та утвердження єдності у Бозі, будуть втрачати довіру.

Сьогодні настав час, коли християнам треба не лише говорити про єдність та інтеграцію, а спільними переконливими діями утверджувати духовну єдність українського народу, пам’ятаючи влучні слова відомого західного богослова Юргена Мольтмана: «Спільний європейський дім можна побудувати, лише здолавши розкол і непримиренність між християнськими церквами»[11]. 

Резюмуючи зазначене, необхідно вказати на наступне.

1.  Питання духовного єднання нації, утвердження духовних цінностей у житті соціуму мають принципове значення, коли йдеться про основні вектори розвитку майбутнього українського народу та державотворення. Можна цілком погодитися з тими релігійними лідерами, науковцями, політологами, письменниками, які вважають, що занепад суспільства починається з духовної деградації, а не через економічні негаразди та фінансові кризи. Прийшов час, коли на зміну дисонансу векторів розвитку різних груп має прийти гармонійне єднання народу навколо вічних цінностей буття.

2.  Великий синергійний ефект матиме подолання секуляризму, потужна симфонія держави і Церкви, влади і громадянського суспільства  через одухотворення освітнього простору, викладання навчальних дисциплін у системі освіти на засадах християнської етики, православної культури, закладаючи основи духовної безпеки особистості та суспільства.

3. Незалежно від політичних преференцій, всупереч жорстокому диктату ідеології та філософії гедонізму, незважаючи на панівну моду й скороминущі впливи прогнозів соціологів в Церкві має народжуватися власний духовний та творчий імпульс розвитку українського суспільства за Законом Божим. Живильної та дієвої форми ідея духовного єднання українського народу набуває через примат християнських цінностей, які формують духовне підґрунтя соціального буття народу та визначають орієнтації та менталітет українського суспільства. Для України дієвою є духовна матриця буття в руслі богослов’я християнської Церкви.

4.  Православні християни усіх Українських Церков мають розвивати покаянний дух самокритики, налагоджувати ефективний  діалог між конфесіями,  постійно обмінюватися думками, планами та стратегіями на майбутнє своєї держави, рідного народу, української культури, а, головне, гасити водою любові та порозуміння вогонь самовдоволення.